Всі новини

12.04.2017

Кубок України

Весна 2013 року видалась ранньою: сонячний березень впевнено крокував Україною, наповнюючи її дитячим гамором і веселим співом пернатих. Навкруги нестримно швидко все прокидалось. Природа радісно шепотіла…

Високий зі спортивною статурою чоловік порався на своєму подвір’ї. В минулому старший мічман підводного атомного човна Північного флоту Віктор Швець рухався від деревця до деревця, ретельно оглядаючи бруньки фруктових дерев. Він радів, немов дитина, адже вже другий сезон як на деревах прижилися гілочки-щепи. Ось вони наливаються стрімкими весняними соками, наповнюють тугі бруньки і скоро зацвітуть поряд із іншими квітками, з якими, поріднившись, вони стали єдиним рослинним механізмом.

Пан Віктор випромінював радість, очі його світилися… Нарешті отримано результати і можна вдосконалювати свій досвід, і ніхто з родини тепер скептично не називатиме його «мічурінцем». Це креативне дійство стало одним із його чергових захоплень і приносило чоловікові неабияку насолоду.

Радіючи сонечку, він присів біля яблуньки й, примружившись, замислився: пам'ять понесла Віктора в трагічний для родини 1992 рік. Тоді їх син Ігор - гордість і надія родини, серйозно травмував хребет, необережно пірнувши з містка в річку.

В 16 років, втративши рухомість, Ігорьоша тринадцять з половиною років був прикутим до ліжка, пересуваючись в інвалідному візку.

Цей спогад викликав у Віктора нестерпний біль… Вони з дружиною намагались робити все можливе , щоб хлопець не відчував себе самотнім: перші три з половиною роки сина доглядала Тамара, а потім він замінив її, доглядаючи сина, як мале дитятко. Віктор зовні намагався виглядати оптимістично, ніколи ні на що не скаржився, всебічно підтримував родину. Всім своїм  єством і прикладом став для сина, доньки й дружини тим моральним стрижнем, навколо якого вони всі об’єдналися й тісно трималися купки.

Нове страшне випробування спіткало родину в 1999 році, коли їх синочкові зробили чергову операцію, і життя його було на межі... Тоді їх відродило й повернуло до життя Богом послане диво: донька Олена народила дівчинку.

Так у родині з’явилося янголятко на ім’я Валерія. Маленька онучечка своєю появою на світ наповнила серця всіх неповторним сяйвом віри в краще майбутнє, відродивши життєздатні сили всіх членів родини разом з Ігорем.

Саме поряд із сильним батьком та маленьким янголятком ставав сильнішим і син. Тоді Ігор і наполіг на придбанні земельної ділянки під Києвом, саме завдяки йому, продавши в Києві чотирикімнатну квартиру, почали будувати будинок, посадили сад, спланували невеличкі грядки…

Більше п’ятдесяти фруктових дерев – тепер це сад Пам’яті Ігора, якого з 15 березня 2006 року немає поруч, але його думки та креативні ідеї завжди знаходяться тут разом із ними, на цій ділянці, яку він обрав для своїх рідних. І немає дня, щоби вони подумки не висловили йому слів вдячності за цей клаптик землі. Два роки жили на дачі у дерев’яному будиночку 5х6 квадратних метрів. Разом із Ігорем проектували будинок, замовляли будівельні матеріали. Віктор вставав раненько, робив з хлопцем зарядку і мчав будувати СИНОВУ МРІЮ. Будучи працьовитим, він не цурався будь-якої праці, брав навіть підробітки, збираючи італійські меблі. За рік майже самотужки звів два поверхи, а наступного літа з донечкою закінчили дах. Головне - була мета і було бажання втілити її в життя, тому все виходило справно.

Сьогодні навіть не віриться, як було тоді важко, інколи навіть руки опускалися. Але саме ці натруджені руки та слово, що дав собі, допомогли справитися з поставленим завданням. Який він вдячний родині, особливо дружині. Тамара разом із ним з 18 років. Вона мужньо й терпляче переносила і його спортивні збори, коли він був відсутній до 60 днів, і від’їзди на змагання, і далеку від родини сурову службу на Північному флоті: коли по декілька місяців був в походах під водою, а вона в далекому Києві сама вирішувала безліч господарських проблем і ростила діток, проводячи безсонні ночі біля їх ліжечок, коли хворіли. При цьому ще й навчалася в технікумі, а потім в інституті. Особливо важко було з Оленкою. Дівчинка, маючи алергію, дуже тяжко хворіла на запалення легень. Але долаючи всі негаразди й побутові перешкоди, Тамара терпляче і гордо несла по життю звання дружини військовослужбовця.

Він пригадав, як тепло вона його зустрічала, коли приїжджав у короткі відпустки, як під час приїздів піклувалась про його здоров’я, готувала смачні страви та випічку… Той домашній затишок і короткий сімейний відпочинок на узбережжі Чорного моря, неймовірне терпіння дружини, її ніжність, любов і пекучу спільну пам'ять про сина, він пронесе через все своє подальше життя. Як пронесе любов до своїх трьох дівчаток, яких він так обожнює. Без них навіть життя свого не може уявити…

- «І чого це ти сів на сиру землю? Хіба лавки нема?- з турботою й посмішкою сказала дружина, перервавши його думки. – Підемо обідати».

- «Томцю, подивись краще сюди, бачиш? Прижилися! Вийшло!»- і, обійнявши усміхнену дружину, сказав:

- «Добре, пішли, я й справді зголоднів. Сам збирався вже йти.»

Тамара, зашарівшись, посміхнулась Вікторові.

- «Дякую тобі за все!»- сказав розчулений спогадами чоловік, поцілував дружину і, міцно обіймаючи, пішов з нею до будинку.

Вже тридцять дев’ять років подружжя разом, багато пережили і щасливих подій, і трагічних. Але щоб там не було, ділили все навпіл: радість і горе, втрати й здобутки, завжди підтримуючи, поважаючи та шануючи одне одного.

Пообідавши й помивши посуд, Тамара присіла в альтанці перепочити. Вона дивилась на свого Вітюшу, що знову порався в саду, ретельно перевіряючи, як перезимували щепи. Бачила його міцну статуру і дивувалась, що час мало змінив його зовні.

Сильний, спортивний, стрункий… Адже Віктор зі шкільних років захоплювався спортом, особливо серйозно займався веслуванням, був майстром спорту з академічного веслування, багаторазовим чемпіоном і володарем Кубку України. Входив до збірної СКА України ЦСКА СРСР, був багаторазовим чемпіоном та призером чемпіонатів збройних сил СРСР, багаторазовим чемпіоном та призером чемпіонатів України,  чемпіоном СРСР учасником міжнародних змагань та членом Олімпійської збірної 1980 року. На строковій та поза строковій службі належав до Спортивної роти Київського військового округу.

Вона пам’ятає, як власноруч родинним колом, допомагаючи один одному, вони спочатку збудували дачу, а згодом і цей будинок, в який перебралися жити з Києва. Цього дуже хотів їх синочок, він часто запевняв, що їм всім тут на власній землі буде значно краще. Чоловік став архітектором і будівельником. За що би її Вітюша не взявся – все виходило, працював швидко і якісно. Неможливо було уявити якусь справу, що була б йому не під силу.

Дружина дивилася, як ретельно він зараз порається в саду й дивувалась: чергова справа її Віктора «ПЕРЕМОЖЦЯ», в яку він вкладав душу, здається, вдалась. Допомогла любов до природи. На мить вона уявила, як він буде радіти, коли принесуть перші плоди його щепи й посміхнулась. Разом з весняним сонечком її душа наповнювалась невимовно теплими почуттями до чоловіка. Його очі завжди випромінювали добро й освітлювали їх життєвий шлях.

Вона пригадувала різні миті їх подружніх стосунків і розуміла: пройти з такою людиною по життю, то - велике щастя.

Чомусь пригадався вічно холодний і дощовий Мурманськ, де Віктор прослужив чотири роки.

Пам'ять понесла її в далеке минуле, в їх молодість. Пригадалися цікаві розповіді чоловіка, захоплюючі історії з життя моряків.

Вона пам’ятає, як хвилювалася кожного разу, коли він на декілька місяців на підводному атомному човні відправлявся в Північно-Льодовитий океан... Разом із дітьми сумувала, писала листи, відправляла посилки… В той час всі продукти харчування в Мурманську були за талонами тому на кожен Новий рік вона пакувала багато посилок із цукерками та іншими солодощами для діток команди човна до якого Віктор був відряджений. Були щасливі не тільки дітки, а й батьки, тому що забули що таке солодощі. За щастя було порадувати всіх на Новорічні свята.

Кожного разу, коли протягом декількох місяців Віктор із командою перебував в океані, членам екіпажу човна дозволялось відпускати бороди. До прибуття на базу традиційно проводили конкурс «Бороданів». Лише переможець мав право зійти на берег з бородою, всі інші їх збривали.

В одному з таких конкурсів Віктор переміг, і сімейний архів має згадку про ту подію.

Служба чоловіка на Флоті була для молодої дружини завжди надто хвилюючою. А коли сталася страшна біда – загинув підводний човен «Комсомолець», вона взагалі втратила спокій і ледве дочікувалася закінчення походів. Любила, коли Віктор приїжджав у відпустку, і вона знову поряд себе чула його спокійне дихання, відчувала тепло міцного тіла, прокидалась на його сильній руці… Дружньо й тепло спілкуючись, вони всі разом збирались у вітальні, снідали під щебетання дітей, сміялись і жартували… Цих сімейних миттєвостей, коли вся родина була в зборі, вона чекала понад усе. Віктор вправно розбирався з чоловічою роботою, що накопичувалася за його відсутності, а вона любила побалувати родину смачненькими стравами і випічкою. Під час відпусток відвідали Ленінград, були в Криму. Але їй особливо запам’яталася відпустка проведена на чудовому Іссик-Кулі. Глибоке 25- метрове прозоре бірюзове озеро здивувало їх кам’яним дном, яке здавалось дуже близьким до поверхні. Але це був оптичний обман. Серед чудової мальовничої природи відпустка здавалась казковою, й про неї в родині завжди згадували, мріючи знову відвідати це диво природи.

Чоловік дуже любив і цікавився радіотехнікою, з нею безпосередньо була пов’язана і його робота, адже на підводному човні він відповідав за обслуговування радіотехнічних засобів. Залучав до своїх захоплень дітей, залюбки бавився з ними, був прикладом, авторитетом. При всій своїй виваженості та врівноваженості характеру Віктор дуже любив  жартувати. Ця якість чоловіка була незамінною під час довгих походів, коли він був душею екіпажу. Будучи затятим мисливцем та ще й рибалкою, постійно брав у плавання з собою вудку. Присутність цього атрибуту на підводному човні, звичайно, викликала неймовірний сміх у команди. Щоб не питали навіщо в Північно-Льодовитому океані вудка, Віктор відразу ж відповів: «А раптом клюватиме!». Реакція була такою, як Віктор і очікував: щирий сміх і жарти.

Досвідчений мічман знав, що психологічна розрядка життєво необхідна людям, які довгий час перебувають в замкненому просторі. Тому протягом довгого часу цей епізод слугував прецедентом до складання різноманітних «морських байок та анекдотів», які завжди піднімали настрій команді. Коли настали неспокійні 90-ті роки, колишній командир Віктора - Капітан першого рангу Володимир Голованов переїхав до Києва, де став заступником начальника Київського вищого військово-політичного училища. Згодом до Києва перевівся і Віктор, пішовши працювати завідувачем лабораторії в КВВПУ до свого командира, з яким вони стали друзями. Дружина пригадала, як Володимир Голованов приїхавши до них у гості зі своєю родиною, подякував їй за сотні кілограмів смаколиків (цукерок, печива, головок сиру…), які вона щедро висилала з Києва Вікторові та родинам морських офіцерів.

Сонце поволі втрачало свою силу, весняне повітря швидко охолоджувалося, і на паруючу землю опустилися сутінки. Здригнувшись від холоду, погукавши чоловіка, жінка зайшла в будинок.

Пізніше, сидячи за великим столом у вітальні, родина Швеців планувала майбутнє, складаючи  календар посівів, ремонту кімнат і дитячого майданчика, вдосконалення куточку відпочинку тощо. Кожен висловлював свою креативну думку, навіть внучечка Валерія озвучувала дідусеві свої плани-прохання, знаючи, що він обов’язково все виконає.

…Так непомітно швидко пролетів літній сезон для родини: у буденних клопотах відпочивати особливо було ніколи. Але Віктор частенько влаштовував для родини пікніки на свіжому повітрі: сам за власним рецептом маринував м'ясо, смажив рум’яні духмяні шашлики, пік картоплю та різні овочі…

Часто пані Тамара після напруженого робочого дня, заходячи у двір, відчувала неймовірно-знайомий аромат смаженого м’яса. На столі вже стояла таріль зі свіжими овочами, а  Вітюша зустрічав дружину смачною вечерею і щирою усмішкою. Родина любила такі вечори, коли поряд зі столом потріскував вогонь, відсвічувався в очах господаря, а вони, розморені від чоловічої турботи про себе, вдавалися до теплих спогадів про минуле. Віктор сидів в центрі столу, біля нього лежала улюблена собака й не відводила відданих очей від хазяїна, навколо якого згуртувались троє його «дівчат»: дружина, донечка і внучечка.

Такими вечорами Віктор часто розповідав про сурову природу Півночі РФ, про свої підводні пригоди, про спортивні звитяги…Особливо цікавими були захопливі розповіді чоловіка про підводний світ океану. Внучка Валерія ставила дідусеві багато запитань, і він ледве встигав давати їй вичерпні відповіді.

Такі дружні посиденьки, що залюбки організовував глава сім’ї, відбувалися за будь-якої погоди, в будь-яку пору року. А ще в родині була традиція: в такі вечори зі світлою печаллю вони трепетно по черзі говорили про Ігорьошу, пригадуючи найважливіші миті їх життя з ним. Скільки б не минуло часу, хлопець завжди з родиною: Ігор приходить до них на вогник, адже він найбільше полюбляв спілкування з вогнем, враховуючи його стан здоров’я, весь час мерзнучи він любив погрітися.

Вони це знають і відчувають…Опісля спогадів про найдорожчу й найболючішу для всіх втрату, традиційно повисала в повітрі хвилина мовчання…

Під час такого одкровення голосно тріщали дрова, і полум’я мерехтливо малювало в повітрі примарні візерунки, розсипаючи навкруги яскраві іскри. В цю мить відчувалось єднання родини зі всесвітом.

Так промайнуло ще одне літо без Ігоря. Віктор з вірною собакою Лайкою ходив на полювання, їздив з родиною на рибалку, з донькою добудовував будинок, працював і проводив дозвілля з внучечкою Валерією…

Осінь 2013 року принесла родині не лише благодатні плоди їх праці, а й нові клопоти: треба було думати про утеплення будинку, перекопати землю та внести необхідні добрива, впорядкувати садок…

Саме в цей час до них несподівано підкралося нове лихо й нові тривоги за внучку Валерію. Послизнувшись у трамваї, дівчинка впала на східці та сильно забила спину. Родина ніяк не могла усвідомити, як могли люди бути такими байдужими, адже внучка деякий час лежала нерухомо, потім відповзла до зупинки й сіла на лавку. Якось добрела до ліцею, де медсестра відмовилась викликати Швидку й прийшлось чекати, допоки приїде мама. Після обстеження лікарі виявили зламаний хребець, і як наслідок – три місяці в корсеті та постільний режим. Родина вдруге була приголомшена й ніяк не могла оговтатися від страху, пам’ятаючи про травму Ігоря та його передчасну смерть. Саме тоді народження внучки Валерії витягнуло родину з больового ступору, на їх обличчях вперше почали з’являтися посмішки. «Коли донька зателефонувала з лікарні, першим моїм питанням було: чи рухаються ніжки й ручки»? – пригадує пані Тамара. – Ми так боялися ускладнень, адже таким пам’ятним було все: і візок, і страшенні муки сина, тому вся родина ретельно доглядала за своїм янголятком, слідуючи всім приписам лікарів і маючи гіркий досвід»…

Саме в цей час 21 листопада на Майдан Незалежності в Києві вийшли студенти, заявивши про бажання жити в складі Європейських країн. Це був період, коли все українське суспільство зрозуміло, що за роки незалежності виросло нове покоління молоді: з іншим складом розуму, амбітне, принципове й саме головне – патріотичне. Одні з цікавістю спостерігали, що з цього вийде, інші пишалися патріотичним генофондом відродженої української нації. Були й ті, хто не розумів, для чого потрібно виходити на Майдан і протестувати проти рішення Кабміну про відмову угоди з ЄС. Таким було все одно, куди рухається країна, і безчинства влади їх не турбували.

Віктор з дружиною підтримували патріотичний дух студентства, уважно слідкували за перебігом подій. Коли гідну небайдужу до долі країни молодь побили озброєні до зубів беркутівці, Віктор відчув сором за військових. Він ніяк не міг зрозуміти, як вони могли бити дітей, дівчат, журналістів?.. Своїм злочином влада кинула виклик всьому моральному. І це не Врадіївка, а  столиця держави. Це виклик Києву, в якому Віктор народився, закінчив 98 ЗОШ столиці, працював у Київському вищому військово-політичному училищі… Значить, це і йому виклик – кадровому військовому, що не раз ризикував життям.

Військова честь морського офіцера бунтувала проти нелюдів у погонах, від обурення він не знаходив собі місця. Така влада не достойна далі керувати країною! Тамара підтримувала чоловіка і також була вражена злочинним розгоном мирної молоді.

Першого грудня вони поїхали на Віче, тому що мовчати не могли, сидіти перед телевізором також не могли. Стерпіти  наругу над гідністю людей – це не про них – адже позицію треба було показати публічно. І вони побачили мільйон таких самих, як вони, - гідних, небайдужих, що встали з диванів і прийшли сказати: «Ми – не бидло, ми - Люди, гідні Люди, що вимагають покарання винних».

Всю зиму Віктор з дружиною відвідували недільні Віче, підтримуючи протестуючих, які захищали гідність всієї країни.  Вони возили їм чай із травами, продукти харчування… Тамара роздавала листівки з Інфоцентру. Коли вдарили перші морози повезли теплі речі: хутряні шапки, в’язані шарфи й шкарпетки, валянки та декілька залишених зі служби на Флоті теплих морських ушанок …

Попри вроджену миролюбність, були речі, котрих Віктор категорично ніколи не сприймав: безчестя, марнославство, пихатість. Від людей-носіїв цих рис тримався на відстані. Сам був добропорядним, гідним і цінував у людині честь. Тому тотальна корумпованість та зухвалість діючої влади обурювала Віктора, він вважав, що зміни у суспільстві є вкрай необхідними. Моральні принципи порядної людини притягували його до таких  самих морально порядних людей на Майдані. Будучи російськомовним та проходячи службу на території сучасної РФ, Віктор, коли співав український гімн, весь час запитував дружину, чи правильно він вимовляє закінчення деяких слів.

За словами пані Тамари, в той день чоловік співав український Славень-гімн особливо натхненно. А ще дружина звернула увагу на самооборонівців, які струмочком перебігли Майдан в бік Європейської площі. Ніби ніщо не віщувало біди, але в підсвідомості залишилася тривога. Це було 19 січня. Після Віче, піднесені патріотичними гаслами усміхнених десятків тисяч людей, вони поїхали додому – в Гатне.

Того вечора почалися події на Грушевського...

Після потрясіння, що Віктор пережив від побиття студентів, він отримав ще один удар у саме серце. Гідного мічмана і його дружину дуже вразило вбивство Сергія Нігояна, вірменина, єдиною зброєю якого було Шевченкове слово «Борітеся – поборите…» Ця смерть зачепила в його душі найсуттєвішу струну – СОВІСТЬ, і тому надалі справедливий революційний рух Майдану Віктор сприймав надто серйозно і особливо…Адже не так давно від них пішов син, а тут батьки Сергія тікаючи від однієї війни потрапили на іншу та ще й втратили єдиного СИНА! Це було страшним стресом для родини Віктора та Тамари.

Як професійний військовий, Віктор бачив, що влада не здасться, що вона замислила якийсь лихий сценарій, також відчував «братську руку» сусідньої держави… Коли вирішили провести мирну ходу до Верховної Ради, він зрозумів, що може бути провокація. Тому у вівторок, 18 лютого, щоб менше хвилюватися, зайнявся ремонтом машини. Руки були зайняті, а голова - ні. Закінчивши з машиною, Віктор зайшов у будинок пообідати і побачив у телевізорі всі жахіття «мирної ходи». Тамара весь час не відходила від телевізора, бачила в прямому ефірі, як б’ють і стріляють людей, і не знала, що робити. Віктору достатньо було єдиного погляду на трансляцію новин, і він швидко почав збиратися. Дружина також почала одягатися, але він незвично різко сказав їй:

- «Ні, ти залишаєшся вдома. Я поїду сам, не можу дивитися, як вбивають невинних людей, ДІТЕЙ – майбутнє Українського Народу, Української Нації! – Все буде добре,» - добавив, побачивши розгубленість пані Тамари.

Рішення прийняв, як завжди, швидко і рішуче.  Це було біля 16.00. Сів у маршрутку і поїхав до Києва. Метро влада закрила. Тому з Печерська до Хрещатика добирався пішки. Остання з ним розмова відбулася коли він був на Дружби народів.

Ближче до вечора події розвивалися ще стрімкіше й трагічніше. Тамара все це бачила на екрані телевізора й дуже хвилювалася за чоловіка. Хіба могла вона тоді припустити, що не судилося йому більше повернутися додому живим? Страшний крик Євгена Нищука, який вирвався з грудей, наче з усіма нутрощами вивів жінку з рівноваги. Він і досьогодні її переслідує.

Близько 23.00 задзвонив телефон Віктора, вони тоді спілкувалися востаннє:

-«Вітя, де ти зараз? Будь обережним!»- майже прокричала знервована дружина.

-«Зі мною все добре,» - сказав незвично спокійним голосом Віктор.

Потім повторив ці слова ще двічі й добавив: «Тут дуже гамірно…»

На цих словах зв’язок обірвався. Наступила тиша. Серце стугоніло, дзвоном відлунюючись у голові… Погляд знову прикипів до телевізора, але свідомість вже нічого не сприймала. Вона не спала, ходячи з кутка в куток: не давав спокою його дивний, нетиповий для Віктора, голос. Щось було не так, дружина це відчувала, і її хвилюванню не було меж…О 4.00  телефон розірвав тишу. Незнайомий голос їй сказав: «Ваш чоловік мертвий». Тієї ж ночі в Інтернеті з’явилося відео і фото Володимира Федощука «з приписом» - «Поранених з Майдану виносять щохвилини».

Пізніше його троє «дівчат» зрозуміють, що для того, щоб вимовити ці заспокійливі для них слова, він, уже будучи смертельно пораненим, зібрав тоді воєдино всі свої сили, щоби їх підтримати, надати впевненості на майбутнє… Це було його напутнє слово…   І це було прощання…І він це знав.

Обставини загибелі Віктора Миколайовича досі до кінця не з’ясовані. Його було поранено 2 кулями близько 23.00 на Інститутській. Смерть зафіксовано 19 лютого лікарем швидкої в 00:30. Що відбувалося протягом цього часу - невідомо, але міліція стверджує, що чоловік помер майже одразу після того, як його завантажили у швидку. Рани були несумісні з життям, інакше міцний організм Віктора та його неймовірна жага до життя й піклування про родину не дозволили б йому загинути. Зареєстрували Віктора Швеця, як міліціонера, бо в кишені знайшли пенсійне посвідчення. Пізніше стало відомо, що  він був одним із майданівців, який не зміг всидіти вдома й поїхав захистити гідність людей.

Смерть такої поважної й добропорядної людини ввела в психологічний ступор усіх, хто його знав. Колишній командир і близький товариш Віктора Володимир Голованов відзначає, що він був дуже доброю людиною не лише до своїх рідних, але і до сторонніх людей. Якщо хтось звертався до Віктора по допомогу, він нікому ніколи не відмовляв. Навпаки, відкладав власні справи і робив усе можливе для того, щоб допомогти:

- «Це надійна людина, яка завжди готова у разі потреби підставити тобі плече. Взагалі це людина, для котрої турбота про власну родину завжди була на першому місці.»

- «Він був найкращим татом для доньки з сином, найкращим дідусем для Валерії та найкращим чоловіком для дружини і вірним другом своїм дівчаткам,» – так характеризують Віктора всі знайомі та члени його родини.

Коли після загибелі старшого мічмана, донька Капітана першого рангу – Світлана Голованова в «Однокласниках» написала морякам-підводникам Російського флоту про трагедію на Майдані, то відразу ж отримала відповідь:

- «Значит, в Украине все не так, как нам рассказывают и показывают, если там был НАШ ВИТЯ!»

Загибель члена екіпажу, навіть після багатьох років його відсутності на підводному човні, не лише вразила моряків у саме серце. Вона сказала їм набагато більше, ніж сотні годин тотальної російської пропаганди. Вони зрозуміли головне - ЇХ ВІТЯ ніколи не пішов би на Майдан, аби там було безчестя, насилля, несправедливість… Якщо він там був і загинув за інших, це означає, що гідна людина-патріот загинула разом із іншими гідними людьми, заради високої мети – кращого майбутнього своєї держави, збереження майбутнього УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ – ДІТЕЙ !

Віктор був людиною з великим серцем і великим почуттям відповідальності. Він завжди дбав про свою родину, захищав і своїх дітей, і чужих: побитих, але не скорених, патріотичних сміливців, що без зброї з прапорами і гімном держави йшли на озброєних до зубів військових. Йшли, творячи нову сотню Майдану – Небесну.

А Віктор, як захисник, як професійний військовий сміливо вступив до лав Небесного війська.

Німецький журналіст-історик Крістіан Зайдель, щоб отримати вичерпну відповідь на питання: «Чому люди в Україні вийшли на Майдан і не пішли звідти, коли стало небезпечно?», декілька місяців їздив Україною, відвідуючи родини «Небесної Сотні». Родину Віктора Швеця він відвідував двічі, намагаючись зрозуміти й усвідомити вчинок глави родини. Від’їжджаючи, сказав осиротілим і засмученим дівчатам:

- «Я відвідав багато родин «НЕБЕСНОЇ СОТНІ», ваш Віктор вразив мене особливо. Я бачу його, як ВЕЛИКЕ СЕРЦЕ на двох ногах!»- засмучено, але піднесено промовив іноземець.

Те, що Віктор мав «велике палаюче любов’ю серце» знають усі: і ті, з ким довгі роки займався спортом, і ті, з ким ходив у небезпечні плавання, і з ким довгі роки працював, і сусіди…

Капітан першого рангу Володимир Васильович Голованов, який знає Віктора з 1988 року, коли вони перебували на військовій базі в Гаджієво Мурманської області, назвав три ключові слова характерні для друга: НАДІЙНИЙ, ЧЕСНИЙ, ДОБРОПОРЯДНИЙ. Саме ці якості притаманні ідеальному образу справжнього чоловіка. На жаль, таких чоловіків сьогодні суспільству бракує. Володимир розповів, як важко переносив Віктор хворобу сина, як піклувався про нього:

-«Віктор поділяв із дружиною всі клопоти, намагаючись таким чином підтримати дружину. Він не падав духом і не давав цього робити іншим. Вивчав усі транспортні засоби для пересування інвалідів. Щось купував, щось майстрував сам, допоки не з’явився електричний возик. Продавши квартиру в Києві і дачу, побудував будинок, зробив ліфт для підйому візка…Власне робив усе, щоби син відчував себе комфортно: на природі, серед пташок, дерев і квітів…в оточенні найрідніших людей. Коли сина не стало, взявся піклуватися дівчатами, намагаючись і їх біль перетягнути на себе,»- зі щемом у серці констатував капітан.

Нелегко довелося й доньці Олені, яка після смерті брата, за її словами, - «стала в родині за хлопчика». Разом із татом їздила на рибалку, могла з ним постріляти. Удвох із татом закінчувала розпочате ним будівництво:

- Всі роботи всередині будинку велись нами: я з татом і трохи мама. Дах також ми робили разом із татом. Він прищепив мені цікавість до будівництва. Ми з Валерією сприймали тата й дідуся, як надійного старшого друга, разом веселились, жартували, по-дитячому розважались… - схлипуючи, згадує Олена.

Зараз вона працює волонтером у Сотні Майдану «Львівська брама», допомагає, як і тисячі киян, нашій армії (вранці на роботу, ввечері на Майдан). Познайомилась вона з ними, розклеюючи фотокартки ТАТА, аби знайти свідків. З часом і Тамара почала ходити на Майдан, як вона каже: «Душу лікувати поруч біля майданівців». Таким чином, жінки продовжили розпочату Віктором гідну справу, тому що обидві знають, якби залишився живим – був-би в перших рядах захисників Вітчизни на східному Фронті. Пані Тамара крім активної громадської роботи в «Родинах Небесної Сотні», допомагала, як волонтер, на Трухановому острові, де осіли козаки з легендарного 4 Козацького редуту. Сьогодні вони опікуються дітьми, влаштовуючи табори з козацькими муштрами, допомагають переселенцям, підтримують родини загиблих, проводять етнографічні фестивалі, організовують козацькі кола…А пані Тамара, приїжджаючи до них двічі на тиждень, готувала козакам їжу і поруч з ними лікувала від непомірної втрати свою душу. Зараз їй важко: вона, виконуючи громадські справи за будь-якої погоди, в перший сніг впала й зламала шийку стегна. Це було в день відкриття пам’ятника Михайлові Жизнєвському.

Але пані Тамара – сильна жінка, тому вона не здається. Перенісши три складні операцію, гідно стоїть на варті захисту ображених, опікується родинами загиблих, сприяє відновленню справедливості приймає активну участь в патріотичному вихованні молоді,  активно переймається питаннями збереження та вшанування пам’яті саме «ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ»…Нещодавно разом зі Світланою Бадерою випустили пам’ятний календар «Небесна сотня», ініціювала і організувала нагородженням (посмертно) Героїв Небесної Сотні Героїв України, з БЛАГОСЛОВЕНІЯ СВЯТІЙШОГО Філарета та за ЙОГО особистої участі, медаллю «За жертовність та любов до України» із освяченням та врученням кожній родині трилогії МАЙДАН. Ініціювала та організувала вручення родинам Героїв Грамот Блаженнішого Святослава Шевчука Глави Греко-Католицької Церки, що було вперше за всю історію існування церкви, нагородити Героїв (посмертно)

Гідна дружина морського офіцера продовжує робити добрі справи, заради світлої пам’яті свого Віктора та його побратимів з Небесного Братства.

Віктора поховали 21 лютого у Гатному. На похорон прийшло майже все село. «Ми так дружно жили, а тепер дуже важко. Немає за кого триматися», - крізь сльози говорить Тамара Василівна.

Минув один із найважчих для родини Віктора Швеця рік. Рік без головної людини в родині. Колись вони ледве оговтались від однієї втрати, довгий час звикаючи жити без Ігорьоши, тепер знову в їх домівку постукало непоправне горе. Влітку виконали мрію Віктора – утеплили стіни будинку зовні та закінчили будувати початий ним паркан. Але втративши главу сім’ї, сиротливо виглядає навіть ошатний будинок, пам’ятаючи його працьовиті руки, тихо сумуючи разом із вірною собакою, що все ще чекає господаря.

Жіноче представництво родини заповнює весь свій вільний час справами, щоб якомога менше думати про трагедію. Змінились роками затверджені сімейні традиції: рибалити на «генеральських озерах», збирати гриби, насолоджуватись виїздами на природу:

- «Ми так любили виїжджати рибалити в будні дні, слухати, як шепоче ліс, як дихає природа…Збираючи гриби, відчувати силу матінки-землі…Вперше цього не було, тому що нема нашого Вітюши. Здається разом із ним пішло й наше дозвілля. Залишились лише спогади та пам'ять», - здавлено вимовляє пані Тамара.

Так, пам'ять завжди залишається з людьми. Вона зігріває і бентежить, стискає серце від болю і огортає теплом ніжності…

Жителі села на сороковини пам’яті Віктора звернулися до присутніх Голови та депутата сільської ради с. Гатне з проханням про вшанування пам’яті Героя, перейменувавши одну із вулиць села на вул. Віктора Швеця. У квітні 2014 року Гатненська сільська рада, на своєму засіданні прийняла рішення: підтримати це клопотання й перейменувати одну з вулиць на вулицю героя України Віктора Швеця.

Таким чином, Віктор навіки прописався в Гатному, й пам'ять про цю світлу людину назавжди збережеться в серцях нащадків.

А пам'ятник на могилі мічману й людині з великим серцем не дарма зроблений у вигляді козацького хреста, що завжди був в Україні одним з найдавніших символів свободи. У підніжжя пам’ятника розташовані два викарбовані з граніту колеса, з червоними наче полум’я язиками, дрова та будівельна каска – зброя, якою захищалися Майданівці, а тепер символ «Революції Гідності». На хресті викарбовано слова:

Я начебто і мертвий,

Але в розраду миру

Я тисячами душ

Живу в сердцях людей.

Козаки використовували такі хрести на печатках, прапорах та гербах.

І ще з давніх часів встановилася традиція встановлювати козацькі хрести саме на могилах людей, загиблих за Україну.

Віктор Швець загинув за Україну, за краще її майбутнє, тому йому, як і іншим «Героям Небесної Сотні», присвоєно звання Героя України з врученням ордену «Золота Зірка» «за здійснення визначного геройського вчинку» (посмертно).

Плине час…Життя продовжується.

І тільки біль втрати залишається незмінним…

Вечорами родина знову збирається в тісному жіночому форматі за великим столом, пригадуючи своїх найрідніших чоловіків…

Стоїть пустим стілець господаря, лежить, стрижучи вухами, лайка й весь час поглядає туди, де завжди сидів її господар і друг.

- «Раніше, коли Віктор був довго відсутнім і мав приїхати додому, то за день, за два раненько мені стукала пташка у вікно», - здавленим голосом говорить господиня.

- «Це було знакове вітання і попередження, що він скоро приїде. А нещодавно з’явився вірш Тетяни Данилової, який став для мене посланням з НЕБЕС від мого ВІТЮШИ», - говорить пані Тамара. - Лише він міг так до мене звернутись, щоб підтримати всіх нас у скрутну хвилину:

Почуй, Моя Рідненька,

Як ластівка торкнулася плеча.

Це я її прислав, щоб ти могла

Всяк час торкнутися її крила

Це й буде твій привіт мені,

А свій тобі принесе ластівка моя...

Після цих слів за столом нависає тиша… Кожен поринає в свої власні спогади про дідуся, батька, чоловіка, зятя та просто чудову людину…

Тихо потріскують дрова, вогонь продовжує вимальовувати в нічному повітрі примарні візерунки, розсипаючи навкруги пурпурово-жовті іскри…

І знову, як і колись, у такі миті відбувається сакральне поєднання душ родини зі всесвітом…